Проповідь архієпископа Тернопільського і Кременецького Нестора, виголошена 18 червня 2017 року, у неділю 2-ту по П’ятидесятниці, Всіх святих землі Української, на завершення Божественної літургії у храмі Різдва Пресвятої Богородиці в Тернополі.
Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні, всечесні отці, дорогі браття і сестри, ми вшановуємо пам’ять Всіх святих землі української. Цього свята немає у Цвітній тріоді, про нього не знали люди кілька сотень років тому, воно не так давно з’явилося у нашому церковному календарі, але для нас воно є дуже близьким і особливим. Дуже часто в богослужінні, в стихирах, у тропарях звертання до всіх святих землі української звучить так: вшановуємо вас, святі і праведні родичі наші. Дійсно, всі святі землі української – це не ті святі, які жили колись, десь в особливих умовах, в особливий час. Це дійсно наші з вами родичі, які, живучи на цій землі, спілкуючись українською мовою, молячись в українській церкві, досягнули святості, подвигу, шанування з боку людей, які їх оточували. І пам’ять про них є не просто символічною. Ці святі завжди чують наші молитви до них і по їхніх молитвах, по їхньому заступництву над нами Господь нам дає милість, благословення, мир і всі блага, які потрібні для нас, сучасних людей.
Якщо глянути в синодики, диптихи, списки святих, побачимо, що святість української землі сягає двох тисяч років. Починаючи від перших мучеників – Інни, Пінни і Римми – учнів святого апостола Андрія Первозваного, які в мучеництві постраждали за віру Христову, продовжуючи тими мучениками, які першими постраждали від рук язичників – Феодора та Іоана, згадуючи святого рівноапостольного князя Володимира, княгиню Ольгу, князя Аскольда, який ще за сто років до Володимира хрестив українську землю, преподобних, які вгодили Богові своїм життям, особливо преподобних Києво-Печерських чи навіть тих, котрі за життя не мали стосунку до землі української, як наприклад, свята великомучениця Варвара. Ми бачимо, що сонм українських святих дуже великий і славний.
Що ж для нас означає, що на нашій землі були ці святі, які від віку Богові вгодили? І не тільки були – вони є до цього часу, просто їх імен ми не знаємо, і будуть вони й після нас, аж поки буде існувати світ, доки віра Христова буде сповідуватися на нашій землі. Серед останніх прикладів ми знаємо преподобного отця нашого Амфілохія, який за життя багатьох із нас звершив подвиги, показав, що навіть якщо відберуть в українців церкву і державу, але благословення Боже ніхто відібрати не може, і благодать Божа буде діяти на нашій землі і Господь по своїй великій милості своїй поверне нам і церкву, і державу, і любов до свого народу.
Приклад українських святих свідчить про те, що для того, щоб досягнути святості, не потрібні якісь особливі умови. Не потрібно йти в пустелю єгипетську чи палестинську, не потрібно йти на смерть від рук язичників. Ми можемо досягнути святості й тут, на нашій українській землі. Але для того, щоб досягнути її, в нас повинно бути головне – любов до Бога. Багато хто з нас вірить, що має цю любов. Але насправді вона або дуже бідна, або її взагалі немає. На жаль, не кожен, хто приходить до храму, хто бере участь у богослужіннях, сповідається і причащається, справді вірить у Бога. Любов до Бога перевіряється не тим, чи ми буваємо на богослужіннях, а тим, з якою духовною спрямованістю ми йдемо до храму і що ми там робимо. Чи ми молимось, чи думаємо про свої повсякденні справи, чи поспішаємо, поглядаючи на годинник з думкою про те, коли вже нарешті служба закінчиться, щоб далі займатися своїми справами, часто гріховними. Якщо ми любимо Бога, то маємо бути готові віддати Йому все. А ми часто не готові віддати навіть найменшого – свій час, свої щирі молитви, прихильність свого серця, щоб ця любов була не на словах, а в житті. А саме це є основою нашої віри, нашого спасіння.
Якщо запитати сучасну людину, що означає бути християнином, більшість відповість: виконувати заповіді Божі. І ця відповідь є правильною. Бо навіть коли до Христа підійшов юнак і спитав, що мені зробити, щоб досягнути вічного життя, Христос відповів йому двома словами: «Виконуй заповіді». Але ті заповіді, які були дані юнакові, котрий жив за законами Старого Завіту, не підходять для нас, християн, котрі живуть в час після пришестя Христового, в час, коли Господь заснував свою Церкву на землі, в час, коли ми знаємо, що старий Закон вже минув і прийшов новий Закон. Але, на жаль, досі дуже багато серед нас живуть за законами Старого Завіту. І часто можна почути від людей, що я нікого не вбив, нічого не вкрав, не працюю в неділю і на свята – і православні, і католицькі, то це означає, що я вже виконав усе, що потрібно для досягнення святості.
Але Старозавітній Закон для нас, людей Нового Завіту, є недостатній для того, щоб досягнути спасіння. Старозавітні заповіді є основою сучасної цивілізації загалом. І того, хто їх не виконує, не можна вважати розвинутою, цивілізованою людиною. Навіть у безбожницькі комуністичні часи в кодексі будівника комунізму були заповіді, засновані на Старозавітних. Якщо ж у нас, людей Нового Завіту, є бажання наслідувати всіх святих, які від віку Богові вгодили, йти за їхнім прикладом, то для нас є інші заповіді, які ми чули в сьогоднішньому Євангелії – заповіді, які ми знаємо під назвою «Заповіді блаженства». Вони є для нас обов’язковими, якщо ми вважаємо себе православними християнами, якщо віримо в Бога, любимо Бога, якщо хочемо бути з Ним у Його Небесному царстві разом зі всіма святими, які від віку Богові вгодили. Тому що недостатньо не вбивати і не красти. Потрібно бути милостивим, потрібно бути миротворцем, потрібно бути убогим духом – тобто не мати жодної гордині у своєму серці і не вважати себе абсолютно ні в чому кращим за інших. Треба бути голодним і спрагненим правди – істини Христової. Не обманювати себе, що ми є праведні і спасенні, коли наша совість нас викриває і вказує нам, що ми повинні покаятися, змінитися, відкинути гріх і життя гріховне.
На жаль, дуже часто ми не хочемо знати цієї істини. У цьому, напевно, найбільша проблема сьогоднішнього часу. Ми не шукаємо істину – ми самі вигадуємо собі правила, які вважаємо достатніми для спасіння, а істина Христова залишається поза нами.
Нині ми живемо в період посту, який називається Петрівкою, або Апостольським постом. І багато хто вважає його необов’язковим, не таким важливим, як Великий піст. Разом з тим, за законами цього гріховного світу у цей період відбувається дуже багато різних розважальних заходів: і випускні у школах і вузах, і День молоді, й багато інших свят. Багатьом людям совість вказує, що як православному християнину треба приділити більше часу посту й молитві, ніж цим розвагам. Але спокусник диявол нашіптує людям: ти вже постив у Великий піст, нащо тобі ще й цей?
Напевно, найчастіше саме під час Апостольського посту люди підходять з питанням: що робити, коли на піст припадає день народження чи випускний, і просять священика, щоб він дозволив не постити. Навіщо це робити, якщо людина ходить до храму і знає, що в період посту такі розваги є гріховними? Совість викриває людину, а вона хоче перекласти відповідальність за свій гріх на священика. Тобто людина хоче грішити з благословення священнослужителя. Наскільки це велике лукавство диявола, коли голос своєї совісті хочемо заглушити дозволом з боку священика!
Якщо ми живемо за законами світу цього, то шукаємо задоволень земних на шкоду задоволенням духовним, а молитва, піст, єднання з Христом – це найвищі духовні задоволення. Лише той, хто не відчував тих духовних задоволень, може вважати молитву довгою і важкою чи піст – тягарем. Але якщо ми справді будемо шукати Христа, якщо ми справді будемо прагнути святості, то досягнемо її, бо Господь дає нам для цього всі необхідні умови, всі необхідні можливості, Господь дає нам Своє благословення. Потрібні лише наші бажання і зусилля, щоб цієї святості досягнути.
Ми живемо в нелегкий час, коли у світі панує гріх, коли навколо нас дуже велика кількість спокус. І часто ми піддаємося цим спокусам, а не живемо за Законом Божим, не за заповідями Божими, а за законами світу цього. Але Господь дає нам засоби, щоб це можна було подолати. І один із цих засобів – це піст. Інший засіб – це покаяння, яке дає змогу нам очистити себе від гріхів. І в цей піст, як і в кожен багатоденний, для кожного з нас буде дуже корисним для душі, щоб очистити її від усякого гріха й усякої скверни, покаятися у своїх гріхах і докласти зусилля, щоб більше цього не повторювати.
Але найвеличнішим засобом є Свята Євхаристія, коли ми, приступаючи до Святого причастя і єднаючись з Христом, стаємо дітьми Божими, а над дітьми Божими гріх не має жодної влади. Лише ми самі по своїй волі відходимо від Христа і йдемо грішити. Тому, дорогі браття і сестри, проведімо цей піст достойно, у щирому покаянні, щирій любові до Бога й до ближнього.
Звичайно, багато хто вважає, що постити важко, і через стан здоров’я чи якісь інші умови він хоч і хоче постити, але не може. Але насправді піст полягає не тільки і не стільки в обмеженні в їжі. Хто не може постити тілесно, той може утримуватися від розваг, якихось життєвих задоволень, більше часу присвячувати молитві. Кожен з нас має можливість чинити справи милосердя: допомагати ближнім, потребуючим, турбуватися про родичів, сусідів, яким, можливо, нема кому допомогти. Це теж справи посту і виконання однієї із заповідей блаженства: блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. Якщо ми хочемо бути помилуваними від Бога, то маємо проявляти милість до своїх ближніх. Та навіть елементарне – коли ми можемо сказати засмученій людині добре слово, поступитися місцем у громадському транспорті, що зустрічається, на жаль, нечасто у наш час. Коли бачимо когось, хто потребує якоїсь допомоги чи якогось доброго слова, коли бачимо, що людина чинить який гріх чи помиляється, кожен з нас може допомогти і тим самим зробити справу, важливу для власного спасіння.
Не потрібні якісь особливі подвиги, щоб бути святим. Ми маємо всі умови для святості, якщо справді цього хочемо. А ми зобов’язані прагнути святості, бо слова «християнин» і «святий» – синоніми. Якщо відкриємо послання святого апостола Павла, то побачимо, що він звертається до всіх християн як до святих. Отже, якщо ми не шукаємо святості, то ми й не є християнами. Якщо ми не шукаємо світла – а саме так перекладається слово «святий», а світло – це є Христос, то ми не є християнами. Недостатньо ходити до храму і вважати себе православним християнином. Ми повинні шукати святості в нашому житті. Ця святість проявляється завжди, як і Божа благодать завжди діє на нас.
Нехай Всемилосердний Господь не залишить нас без свого заступництва, обдарує нас своїми щедротами. Нехай Пресвята Владичиця Богородиця, яка завжди заступається за наш український народ, проявляє свою любов у багатьох чудесах по всій нашій українській землі, ікону якої бачимо перед собою в храмі, нехай Вона теж завжди молиться, заступається, покриває нас своїм небесним омофором. А всі святі землі Української нехай молитовно стоять перед престолом Божим, і за їхніми молитвами Господь обдаровує нас своїми щедротами, береже від усякого зла і веде нас до спасіння.
Нехай благословення Боже завжди перебуває з усіма нами! Слава Ісусу Христу!