Упродовж тисячоліть люди, шукаючи Бога, йшли до нього багатьма шляхами. У світі є велика різноманітність релігій: від незлічених форм індуїзму – до монотеїстичного іудаїзму, ісламу та загальновизнаного християнства. Не беруся судити їх порівняльно, але хочу знайти те, що вивільняє від теологічних різновидів і що дається людині із народженням. Це – совість.
Совість – це внутрішнє усвідомлення добра і зла. Совість – це невільна любов до Бога. Вимовляючи слово «совість», люди знають просте його розуміння. «Робити на совість», «брати платню на совість», «як тобі не совісно?» – кожний знає, що ніби Бог присутній у тих словах , хоч і не вимовлений.
Поняття про совість природне і властиве для багатьох народів, незалежно від їх релігій, культури і традицій. Будь-який релігійний чи світський світогляд містить розуміння совісті або близьких до неї уявлень. Уже давні єгиптяни знали про інституцію, що живе в самій людині, яка судить , звинувачує , виправдовує. В пантеоні єгипетських богів її втілював син бога – Птах, який творив добро, приносив волю, милував винуватців. У грецькій культурі уява про совість також давня. Сократ пише про голос совісті: «Всякий раз він відхиляє мене від того, що я намагаюсь робити, про приходить із глибин вічного Духа». А за Овдієм совість є «богом в нас».
Поняття совісті давніше від виникнення будь-якої релігії взагалі, про що нам свідчить Святе Письмо: «Бо коли погани, що не мають закону, з природи чинять законно, вони, не мавши Закону, самі собі Закон, що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх, як свідчить їм сумління та їхні думки, що то осуджують, то виправдовують одна одну» (Рим. 2.14-15).
Християнське вчення про совість ми уособлюємо з Ісусом Христом, з Його життям, смертю і воскресінням. Син Божий звертався до людини не як до тіла, а до совісті як скарбниці морального і релігійного життя. Він називав щасливими тих, хто «чистий серцем» (Мт. 5.8), і бачив стан совісті через зовнішні прояви людини: «що виходить із уст, те походить із серця» (Мт. 15.18). Христос часто ототожнював совість із Царством Божим: «Царство Боже всередині вас!» (Лк. 17.21).
В Євангелії про совість зустрічаємо там, де йдеться про прощення жінки, яку застали в перелюбі. Завдяки суду совісті Христос втихомирює розгніваний натовп з камінням у руках: «Хто з вас без гріха, – нехай перший на неї каменем кине» (Ів. 8.7). І совість викрила кожного наодинці в гріхах, виводячи з гурту. «А вони, це почувши й совістю докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших аж до останніх» (Ів. 8.9).
Совість ставить кожного перед правдивим свідоцтвом нашого прихованого внутрішнього світу. В суді над Ісусом Христом відбулося протилежне: колективна безсовісність затьмарила кожному учаснику судища його індивідуальну совість. «І, як побачив Пилат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається, набрав він води, та й перед народом умив свої руки й сказав: «Я не винний у крові Його! Самі ви бачите… » А весь народ відповів і сказав: «На нас Його кров і на наших дітей!» (Мт. 27.24-25).
Совість лежить в основі нашого спасіння. Добрій людині совість докоряє менше, бо вона добра, а злій докоряє постійно і викликає духовний сум. Тому ще совість називають «сумлінням» – тою, що викликає сум. Совість говорить з нами голосом наших думок, але цей голос не наш – він належить Богові. Коли ми ігноруємо голос совісті, тоді душа стає місцем нестерпної боротьби Бога і нашої спотвореної волі. У такі хвилини люди часто починають шукати Бога, відвідують храми, моляться, читають Святе Письмо.
Віра в Бога пробуджує совість. Давня мудрість каже, що застояну воду легко забруднити, а джерельну ніколи. Коли наша совість в одному потоці з Божою любов’ю, вона довго оставатиметься чистою. Неправильне сприйняття віри в Бога присипляє совість. Таке буває тоді, коли зовнішнє у вірі в Бога ставиться вище від внутрішнього. Такі віруючі бояться більше невиконаного посту, непрочитаної молитви, ніж самого Бога. Тоді й совість збоку. Фарисеї розпинаючи Христа думали, що вони служать Богу.
Чиста совість – здоров’я для тіла. Сучасна медицина доводить, що хвороба починається з душі, а вже потім переходить у площину тіла. Гнів, ненависть, заздрість – це завжди в майбутньому хвороби серця, виразка шлунку, головні болі. Отже, совість це ще й ліки на всі наші хвороби тіла.
Затьмарену совість лікують покаянням перед Богом. Апостол Павло каже: «Усе мені можна – та не все на пожиток» (1Кор. 10.23). Для того, щоб совість була чистою, в своїх домаганнях шукаймо Бога, ставмо Його на перше місце з-поміж усіх інших земних справ.
Суд нашої совісті – це мале відображення того суду, що чекає нас перед престолом Божим. Тому слухаймо свою совість, бо вона непідкупний суддя і одночасно оправдач. «Ось стою Я перед дверима та стукаю: коли хто почує мій голос і двері відчинить, я до того ввійду і буду вечеряти з ним, а він зі мною» (Об. 3.20).
Прот. Василь Дідик,
настоятель парафії Вознесіння Господнього смт Вишнівець.