Інтерв’ю з владикою Нестором планувалося як підсумки першої Всеукрaїнської нaукової конференції, присвяченої Почаївській Лаврі («Почаївська Лавра та її вплив на формування української православної ідентичності», Кременець, вересень 2023). Однак розмова вийшла значно ширшою й грунтовнішою, хоч і розпочалася таки з конференції, що була приурочена до 90-річчя української маніфестації (вересень 1933) під гаслом «Почаївська лавра мусить бути українською». Як не сумно було б визнавати, гасло «Геть московського попа!» досі залишається актуальним.
– Ми провели наукову конференцію, присвячену Почаївській Лаврі. Реакція як учасників-науковців, так слухачів конференції показала, що ця тема цікавить багатьох. І йдеться не тільки питання приналежності Лаври – адже дехто вважає, що конференції проводять, щоб позначити приналежність. Нашою метою було показати, що Лавра всю свою історію, навіть історію 20-го століття, коли вона перебувала у складі московського патріархату, була своєрідним центром тяжіння українських сил. Люди давно мріяли про те, щоб Лавра була українською. І маніфестація, яка відбулася 90 років тому, зокрема, стала підтвердженням цьому.
Сьогодні ми теж, розуміючи, що Почаївська Лавра є українською православною святинею, говорим про те, що її потенціал повинен бути реалізований, що вона має бути не проповідником «руського міра», а тим місцем, навколо якого будуть гуртуватися православні українці, як це було в часи Іова Почаївського, як це було всю історію Лаври до 18-го століття і в кінці 19-го і 20-го століття. Тобто всі розуміють те, що московський патріархат у Почаєві – це аномалія, яка повинна бути ліквідована.
Ми віримо, що з Божою допомогою Лавра, яка всю свою історію була для західного регіону України, повторюсь, центром тяжіння людей, котрі прагнуть мати в Україні патріотичну сильну Помісну Українську Православну Церкву і хочуть, щоб ця святиня українська була частиною цієї Церкви, – щоб це нарешті сталося. І всі українці могли заходити в Лавру на молитву, на служіння, не боячись, що їх виженуть чи якимось іншим способом принизять, а що вони дійсно будуть відчувати, що прийшли в українську святиню на українській землі.
– За 90 років у питанні Почаївської Лаври справді мало що змінилося. Але якщо тоді люди мали сміливість виступити проти московщини у Церкві, то чому зараз нічого такого не відбувається?
– Ну чому не відбувається? 2008 року багато духовенства, і архієреїв, і мирян зібралися, коли патріарх Кіріл, який є очільником РПЦ і який і тоді проповідував ті самі ідеї, що й сьогодні, приїхав у Почаїв. І українці зібралися, щоб показати: Почаїв є українською землею і патріархові РПЦ тут не раді. Тоді відбулося і богослужіння, і хресний хід. Такі події були. Якщо ж згадаємо маніфестацію 1933 року, то вона відбулася не просто якогось випадкового дня, а тоді, коли туди прибув митрополит Діонісій, якого розглядали як одного з російських, навіть не тільки за національністю, а й за переконаннями, архієрея, який був за Росію. Українці такого не хотіли – вони хотіли мати українську Церкву, хотіли мати українських архієреїв і щоб Церква проповідувала любов до свого народу. Фактично можна сказати, що повторення цього сталося у 2008 році, тобто майже 15 років тому. Якби знов патріарх Кіріл планував сюди приїхати, то тепер, думаю, була б іще більша маніфестація. Можливо, якісь подібні акції будуть відбуватися ще, тобто ми цього не відкидаємо. Але разом з тим точно не під час війни, коли наші сили зосередження на інших питаннях.
– Думаю, багато хто може закинути нашій Церкві надмірну поміркованість у питанні Почаївської Лаври зокрема. Адже в Києві події довкола Лаври відбуваються набагато активніше. Але, як ми знаємо, були закиди й у надмірній агресії.
– Чому можуть? Нам це вже закидають, і не тільки щодо Почаївської Лаври.
– Що закидають? Надмірну агресію?
– Навпаки, надмірну поміркованість. Те, що в нас надто спокійно все відбувається. Інші конфесії більш радикальні в цьому плані. У нас усі процеси справді відбуваються після довгого обдумування, зважування і тоді аж вирішення. Але ми бачимо, що всі питання, які, як кажуть, довго запрягаються – потім довго їдуть. Тобто навіть із таким болісним питанням, як календарне, ці довгі обговорення не викликали всередині якогось неспокою чи нерозуміння.
– Перехід на новий календар це вже був якийсь такий єдиний порив, як на мене. Склалося так історично: російська агресія прискорила процес. Здається, кращого часу для відходу від старого календаря годі й чекати.
– Але навіть на тому самому Помісному соборі були голоси проти.
– Скільки? Я чула, що незгідних було п’ятеро. Цікаво, хто голосував проти.
– Я не стежив, мене це не цікавило. Але казали, що нібито частина парафій в областях на Заході України виступала активно проти. Ніхто не забороняє, залишайтеся на старому календарі! Але питання у тому, що звучать усі ці питання завжди з боку священиків. З боку людей ми бачимо прагнення до цих календарних змін, тобто з боку священиків більше опору, ніж з боку людей.
Політика нашої Церкви, фактично з початку самого утворення ПЦУ, відповідно до статуту у нас дуже багато рішень приймається соборно. Якщо говорити про Синод, то я можу порівняти, як проходили Синоди, коли був Київський патріархат, і як проходять вони тепер. У Київському патріархаті всі рішення були заготовлені наперед і треба було тільки проголосувати за них. Рідко коли там доводилося щось обговорювати чи змінювати. У Православній Церкві України виносяться питання, які Синод обговорює, а тоді вже формулюється рішення чи постанова Синоду. Тобто ми бачимо, що це відбувається дуже демократично, і сама політика Блаженнійшого у тому, що якщо йдеться про якісь важливі рішення – він з архієреєм особисто спілкується і питає його думку. Вивчає позицію, а не як було у КП: патріарх вирішив і за це всі повинні були проголосувати. Тому, напевно, оця соборність дає свої плюси в одностайності прийнятих рішень. Але в часі це триває довше. Тому це об’єктивні моменти.
Але якщо ми говоримо про питання Почаївської Лаври, то ми розуміємо, що зараз переконувати суспільство в тому, що Лавра повинна бути українською, по-перше, не потрібно, а, по-друге, воно нічого не змінить. Тому на нинішньому етапі важливіше, щоб влада це зрозуміла.
Ми не можемо впливати на те, що Лавра законно чи незаконно робить певні дії, тобто ми не маємо зараз можливостей ці речі змінювати законодавчо чи добиватися, щоб органи, силові структури якісь робили щодо цього вивчення ситуації, ініціювали судові розгляди. Але ми знаємо, що процес уже йде – просто не всі процеси на поверхні. Напевно, краще не бігти, а зробити все повільніше, але результативніше, ніж поспішити – і в результаті потім довго добиватися вирішення проблеми. Ми це бачимо навіть у питаннях переходів громад з московського патріархату. Там, де всі процедури були дотриманні, всі документи відповідним чином підготовлені, жоден суд не скасував жодне рішення зборів. Єдиний випадок – в одному із сіл Шумського району, де всі кричали, що рішення потрібно швидко, вже, не хочемо чекати. І все було зроблено бігом. У результаті це єдине рішення про перехід, яке судом скасоване і на сьогоднішній день там московська громада залишилася про своїх правах, а українська Церква була змушена створювати нову громаду, богослужіння відбуваються почергово. Якщо ми хочемо рішення «вже і зараз», нам треба бути готовими, що це рішення важко буде відстояти у суді. Тож краще хай буде повільно і результативно, ніж швидко і програшно.
– Повернімося до Почаївської Лаври. Претензії на неї, бажання зайти туди після звільнення святині від московських окупантів неодноразово озвучувала Українська Греко-католицька Церква.
– Претензії можуть бути різні. І якщо просто посилатися на історію, що було колись, – це як казати, що українці претендують на Перемишль і Хелм, а поляки на Львів і Тернопіль. В історії були різні події, в різні боки пересовувалися кордони, в різні юрисдикції входили ті чи інші храми чи монастирі. Зараз просто вважати, що якщо там якийсь короткий період щось було, то там воно має бути і тепер. Це шлях, який, по-перше, не дасть ніяких результатів, по-друге – приведе до сварок, непорозумінь і конфліктів. Мені здається, що це свідомо гальмують, що спеціально намагаються посіяти розбрат між українцями і щоб заважати створенню єдиної Помісної Церкви. Кинута кістка на гризню між людьми, тому що кожен при своїй позиції, вважає, що це є моє. І протилежна думка дуже важко сприймається. Це так само, як з подіями, що були на Волині у 1943-1944 роках, а пробачити одне одного Польща з Україною досі ніяк не можуть. Плюс інформаційна війна, тобто є люди, які зацікавлені в ІПСО і це все використовують.
Вони можуть багато на що претендувати, але будьмо щирі: Волинь – православний регіон. Так, колись вона була католицькою, вона раніше прийняла унію, а Галичина залишалась православною. На сьогоднішній день все навпаки: Волинь не сприймає унії, і ми можемо подивитися навіть по тому, скільки на волинський частині нашої єпархії греко-католицьких храмів. Усього три на всю Волинську частину єпархії. Тому створити монастир на території, де УГКЦ зовсім не сприймає місцеве населення… Насправді таке вже було. Якщо заглянемо в історію тієї самої Почаївської Лаври, є листи ігумена уніатського Почаївського монастиря, їх чітко наводить митрополит Іларіон Огієнко. Йдеться про те, що до місцевих магнатів, зокрема Потоцького, ігумен писав листи, щоб вони змушували людей, навіть тілесними покараннями, ходити до Лаври. Бо люди просто не ходили до Лаври у той період, поки вона була уніатською.
А тепер будуть теж вимагати, щоб місцева влада змушувала людей ходити до Лаври, якщо перестане бути православною? Всі прекрасно розуміють, що передача Лаври Греко-католицькій Церкві не має жодних підстав історично. Якщо аналізувати, то це дуже складне питання. Паралельно з нашою конференцією в Кременці, греко-католики провели свою, присвячену Почаївській Лаврі, у Зарваниці. Варто лише подивитися список тем, список доповідей. Там наголошується лише на архітектурній цінності того всього, що було збудовано в часи УГКЦ у Лаврі, і на книгодрукуванні, яке там було. В Почаївському монастирі була створена друкарня як така, яка мала конкурувати із львівським Ставропігійним братством, котре тривалий час усе-таки залишалося схильне до православної літератури.
Тобто не йдеться про те, що Лавра за панування там уніатів була велика святиня, що там відбувалися дійсно видатні події, повʼязані з духовністю чи з монастирським життям. На мою думку, архітектуру і книгодрукування можна будь-де розвивати.
І знову ж таки, якщо ми теж почнемо наводити список тих усіх монастирів, які були спочатку православними, а потім були переведені в унію, то в греко-католикам не залишиться нічого, на що вони могли б претендувати. Всі давні їхні монастирі, та сама Унівська Лавра, наприклад, починалися як православні і були засновані православними. Але на сьогоднішній день ми не претендуємо на них і не кажемо: а згадайте-но отой період, що більшу частину своєї історії вони були все-таки православними. Всі давні монастирі на наших теренах до того, як була прийнята Унія, були православними. Тож питання приналежності Почаївської Лаври зараз порушується лише для того, щоб посіяти розбрат. А кому служать ті, хто сіє розбрат, хай вирішують наші читачі.
– Владико, не боїтеся, що Церква як інституція втратить свою роль у недалекому майбутньому?
– Ні, тому що різні важкі події, якісь труднощі супроводжують Церкву всі дві тисячі років її історії. Не треба думати, що всього того, що відбувається зараз, ще не було. Воно вже було, і не раз – у різних формах, з різним баченням. Церква може втратити свою роль тільки тоді, коли вона вибере напрямок йти від Христа до якихось виключно соціальних проєктів. Якщо втрачається основна суть ведення людини до Христа, то пастирське служіння Церкви перетворюється на якусь таку діяльність, на якісь проєкти соціальні, політичні, громадські. На щось таке, що ніколи не було і не є основною місією Церкви, але чим Церква завжди займалася, тому що більше не було кому. І от якщо це не вибирати як основний напрямок діяльності, то Церква ніколи не втратить свою роль. Бо ми маємо в історії різні періоди, але наша Церква завжди залишалася Церквою, і в цьому, напевно, сила Православної Церкви.
Віра Касіян.
Фото з відкритих джерел.
* * *
Релігійну організацію «Почаївська Свято-Успенська Лавра Тернопільської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)» у складі Тернопільської єпархії Православної Церкви України було утворено у березні 2023 року. Священний Синод призначив священноархімандритом Лаври митрополита Нестора.
Почаївську Лавру передали в оренду УПЦ МП у 2003 році, цей договір діє до 2052 року. До комплексу Лаври входить 18 споруд, шість із яких перебувають на балансі Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.
У лютому 2023 року при Тернопільській обласній раді відбулося перше засідання робочої групи, яка вивчає правомірність використання комплексу Почаївської Свято-Успенської лаври УПЦ МП.