22 березня Православна Церква згадує сорок мучеників, які постраждали в Севастійському озері.
Це було за царювання нечестивого імператора Лікінія (IV ст.), жорстокого переслідувача християн, який наказав, щоб усі воїни складали жертви ідолам. Агріколай, воєначальник вірменського міста Севастія, ревно взявся виконувати наказ кесаря. У ті часи християнська віра вже поширилась настільки, що і в лавах імператорських полків було чимало християн, а серед них – сорок звитяжців із Каппадокії. Вирізнялися вони стійкістю, мужністю й непереможністю у справах ратних, а Киріон, Кандид і Домн ще й знанням Божественного Писання.
Агріколай прикликав усіх цих військовиків до себе і заявив, що в них є дві можливості: принести язичницьким богам жертву й отримати за це великі почесті або ж на них, позбавлених військового звання, чекає безчестя. Кинувши до темниці, він дав їм час на роздуми. Увійшовши до холодної, воїни схилили коліна й почали співати псалом 90. Цілий тиждень вони знаходилися в казематі, проводячи дні та ночі в молитвах і співах. Після того їх зв’язали і відвели до озера поблизу Севастії.
Була зима, знявся сильний вітер і вдарив мороз, а сорок оголених воїнів стояли в озері. Довкола чатувала сторожа. А щоб їх звабити, поблизу озера мучителі влаштували лазню, яка обіцяла тепло й допомогу кожному, хто, знемагаючи від морозу, згодився б уклонитися ідолам. І о першій годині ночі, коли, здавалося, мороз дійшов краю, один із сорока вибіг з води і кинувся до лазні. Та ледве став на поріг, тільки-но відчув тепло, як упав мертвим.
Бачачи це, один сторож роздумував, що ж воно таке сталося: людина, мов той віск, розтопилася від тепла. Але роздуми його увірвало світло, що засяяло з неба о третій годині ночі. Стражник глянув угору і побачив світлі вінці, які сходили на голови святих. Їх було тридцять дев’ять. І тоді збагнув, що той, хто побіг до лазні, не удостоєний мученицького вінця. Тоді він розбудив сторожу, а сам, скинувши весь одяг, нагий побіг у воду з криком: «І я – християнин!» Приєднавшись до гурту, він підніс свій голос до Бога, прохаючи зарахувати його до сонму мучеників, дозволити постраждати з ними і, пройшовши випробування, стати гідним Його.
На ранок, коли мучителі побачили сорок святих живими й неушкодженими, а між ними ще й тюремного охоронця, гнівом запалали серця їхні. І повели зв’язаних до міста, де судді наказали перебити їм молотами гомілки. Коли почалася ця, мати наймолодшого з них – Мелітона, побоюючись, щоб її син не злякався і не знеміг під час мук, стала обіч, із любов’ю дивлячись на нього і втішаючи. Вимовивши «амінь», усі віддали душі свої Богу, і тільки Мелітон, якого все ще втішала мати, ледь дихав. Слуги, склавши на колісниці тіла загиблих, повезли їх на спалення, залишивши Мелітона в надії, що буде жити. Але благочестива мати взяла його на плечі і пішла услід за колісницями. А як він помер у неї на руках, то поклала тіло сина до тіл його сподвижників. Коли відпалало вогнище, ненаситні кати вкинули кістки мучеників до річки, аби християни не вшановували їх. Але на третій день воїни з’явилися уві сні єпископові Севастії блаженному Петрові й попросили дістати їхні останки з ріки. Він так і зробив, поховавши рештки тіл героїв у почесному місці.
Імена ж севастійських мучеників залишилися нащадкам: Киріон, Кандид, Домн, Ісихій, Іраклій, Смарагд, Євник, Валент, Вівіан, Клавдій, Приск, Феодул, Євтихій, Іоан, Ксанфій, Іліан, Сисиній, Аггій, Аетій, Флавій, Акакій, Екдит, Лісімах, Олександр, Ілій, Горгоній, Феофіл, Доміціан, Гай, Леонтій, Афанасій, Кирил, Сакердон, Миколай, Валерій, Філоктимон, Северіан, Худіон, Мелітон та Аглай.