Звичайно, духовне життя християнина настільки динамічне та багатогранне, що в короткій розмові ми не зможемо охопити й долі всього спектру питань, які можуть виникати в тих, хто робить свої перші свідомі кроки в храмі. Тим не менше, я дуже сподіваюся на те, що цей текст нагадає всім нам про потребу регулярної Св.Сповіді та її важливість у справі нашого духовного та фізичного оздоровлення.
1. Мета людини, яка йде до Сповіді, не просто принести Богу опрацьований акт про виконану роботу (Він і так чудово знає кожен наш вчинок, ще до нашого народження), але максимально щиро розкаятися, висловити жаль за вчинені гріхи. Маємо показати Богу, що наш грішний вчинок – це не ми.
Під час Таїнства Покаяння Бог прощає нам наші гріхи, витирає їх онтологічно з людської історії. Вони зникають у небуття. Правда, від великих гріхів на нашій душі залишаються шрами на все життя. Їх потрібно лікувати в храмі.
У кожного з нас був хоча б один випадок, коли ми настільки гидилися та ненавиділи себе за певний вчинок, що готові були віддати все на світі, щоб його тоді не відбулося. (На жаль, таке зазвичай трапляється не перед самим гріхом, а коли нас із ним уже ловлять «на гарячому»). В такий момент ми найчастіше соромимося та ненавидимо себе не тільки за те, що попалися, але й за те, що взагалі зробили щось таке, що суперечить правилам церкви та суспільства. Пригадайте цей момент. Згадайте огиду, яку ви відчували самі до себе та до того гріха. Оцей стан пережиття бруду та незадоволення собою повинен бути ключовим у мотивації людини, яка хоче покаятися перед Богом.
Покаяння – це не час суду Бога над людиною, але суд людини над самою собою. Маємо пам’ятати, що більшість проблем у нашому житті походять зовсім не від інших людей, але від наших власних нерозважливих, гріховних вчинків. Один святий писав, що Покаяння це буквально – «катування (слов. мов. истязание) своєї душі за вчинені злі справи”. Ми приходимо до Бога, щоб Він через своїх служителів вилікував нас, уздоровив нашу волю та вибудував для нас нові життєві пріоритети. А тому, тримаючи голову під єпитрахілем, маємо з відразою пригадати все те зло, що ми робили і все те добро, що повинні були зробити, але так і не зробили. Маємо максимально докорити собі за це перед священиком і Богом – не соромлячись і не приховуючи нічого.
Грішник-атеїст від грішника-віруючого відрізняється тим, що останній розуміє всю аномальність власного життя та намагається його виправити. Для грішника атеїста власні погані, неморальні вчинки несуть лише тимчасову небезпеку – за них його можуть покарати люди. Тому, він боїться не стільки гріха, як інших людей. Ми ж, віруючі, боїмося страшнішого: стану власної ненормальності, коли починаємо приймати за норму те, від чого потрібно чимшвидше втікати.
2. Таїнство Покаяння – це Боже Таїнство, яке звершує над нами Сам Спаситель Ісус Христос. Ні інтелект, ні культура, ні зовнішній вигляд священика, до якого ви прийдете сповідатися, не повинні вас надто переймати. Всі помічені вами гріхи та вади духівника – це суто його особисті гріхи та вади, за які він сам буде відповідати перед Богом. Таїнство Сповіді звершиться не в силу бездоганності священика, який вас слухає, а в силу вашої скорботи за вчинені помилки та нанесене вами зло собі та іншим людям. Для прощення провин потрібен не ідеальний священик, а грішник, який знає чому, з чим та за чим він прийшов до аналою. У лікарні жоден хворий не сміється над хворобами іншого.
3. Розмова з духівником може відбуватися різними способами. Спочатку він говорить, а ви слухаєте. Чи, може, ви говорите першими, а він слухає. Ідеальний варіант – розмова почергово, діалог. При цьому, намагайтесь уникати формального підходу до такої розмови. Чимало людей просто завчили напам’ять скоромовку про те «коли сповідався, що гріхів не затаїв, а покуту – відбув». Це прекрасно, але механічно та мертво. Пригадайте, що смертні чи не висповідані гріхи – це ракові клітини на вашій душі, і з кожним новим днем, якщо їх не лікувати, вони прискорюють вашу духовну та тілесну смерть. І зараз я зовсім не жартую. Тому, наше завдання – з максимальною користю використати ці кілька хвилин, від яких може залежати все ваше життя: його тривалість і якість. Священик не суддя і не прокурор, він ваш помічник і лікар, посланий від самого Бога. Тому, ніколи не ображайтесь на неприємну правду про себе, яку можете від нього почути. Храм для сповідника – це лікарня. Там може погано пахнути і людям можуть іноді робити боляче задля того, щоб вони стали здоровими. Дієві ліки – завжди гіркі.
4. Священик це не посередник між вами та Богом, він лише свідок вашої розмови і з Ним. Духовний отець не є вашим персональним психотерапевтом чи психоаналітиком. А тому, немає ніякої потреби виливати йому всі найдрібніші свої переживання, емоції та враження від пережитого. Принаймні, саме в мить Таїнства. Ваше завдання – чітко розповісти йому про ті гріхи, які найбільше мучать ваше сумління, а називаючи себе грішником, ви найперше пригадує собі саме цей гріх.
Не потрібно розповідати, що саме привело до них, чи за яких обставин це відбувалося, хто був свідком, а хто – співучасником. Не виправдовуйтесь. Не шукайте винних у своїх гріхах. Прямо скажіть, що грішили і що визнаєте себе грішником. Категорично відганяйте від себе думки про те, що священик буде про вас погано думати, від того що дізнається про вас «всю правду». Ця «вся правда» потрібна найперше для вас самих – священика нічим не здивуєш, хіба байдужістю і нерозумінням святості моменту, який людина зараз переживає.
Сором на сповіді – від диявола, тому всіляко відганяйте від себе ці думки пам’ятаючи, що соромитися треба гріха, а не його виправлення. Запитайте свій сором, де він раніше був, коли ви тільки збиралися переступати Божі Заповіді.
І на кінець цього пункту, ще одна порада: сповідайтесь лише за себе. Чимало людей приходять начебто сповідатися у власних гріхах, але на практиці всі їх розмови зводяться до звинувачення родичів, співробітників, сусідів, знайомих і ворогів. Цього, звичайно, не потрібно робити. По-перше, чужими гріхами сам святим не станеш, а по друге – Богу не потрібне твоє виправдання. Якщо ти дійсно маєш рацію в суперечці, Господь і так про це чудово знає. Навіщо повторювати знову очевидні речі. Якщо ж у суперечках і сварках все-таки винні ми, але принижуючи та скаржачись на інших ми намагаємося «вибілити» себе, то чинимо подвійний гріх. Бо замість покаяння, ми хочемо переконати Христа, що вчинили гріх, який гріхом називати не варто – наш опонент його цілком заслужив. Яке безумство!
10 причин, чому вам не варто йти на «загальну» Сповідь
5. Для того, щоб наше Покаяння було свідомим і вгодним Богу, до Таїнства Сповіді, як і всіх інших Таїнств Божих, слід приходити з благоговінням і вірою, з необхідною підготовкою. Підготовка до Таїнства Покаяння відбувається на всіх рівнях природи людини: тілесному, душевному та духовному. Найперше, маємо розбудити в собі щирий жаль за гріхи, усвідомити власну хворобливість та свідому недосконалість, яку щодня свідомо обираємо самі для себе. Бог навіть бісів зробив добрими, не те, що людей – своє улюблене творіння, якому дав благодать усиновлення.
Все наше зло та духовно-душевні недоліки – переважно наш особистий вибір. І так, як спрагнена людина спішить до прохолодного джерела зі свіжою водою, так і кожен християнин слідкуючи за своїми вчинками та словами спішить їх виправити та зробити досконалими. Тому, найперше в молитві слід попросити Бога про прощення та сил більше не повторювати ці гріхи. Якщо є люди, яких ми образили, скривдили словом чи ділом – їх обов’язкового слід перепросити. Якщо ми щось вкрали – треба повернути. Без дієвого покаяння наша Сповідь перетворюється на просте говоріння. Потрібні конкретні вчинки, які зможуть хоча б частково компенсувати то зло, яке ми принесли на землю.
Окрім цього, надзвичайно важлива розумова підготовка. Необхідно напередодні переглянути типовий список гріхів (зазвичай, їх друкують в молитовниках, катехізисах чи підручниках «Закону Божого»), і проаналізувати його. При потребі, виписати щось на листку для себе, якщо маємо погану пам’ять, чи не можемо похвалитися уважністю. Однак, такі списки не повинні переходити в параною: це не повинен бути цілий зошит, списаний дрібним почерком. Цілком достатньо буде кількох конкретних тез для конкретної розмови зі священиком. Відтак, було б добре кожну сповідь присвячувати лікуванню конкретної пристрасті, а не мусолити одну й ту саму розмову по колу, впродовж багатьох років. Однак, це вже залежить не тільки від волі сповідника, але й від того, в яке русло направить розмову сам духівник.
6. Звідси ще один важливий урок. Намагайтесь постійно сповідатися в одного священика, так само, як у світському житті ви постійно користуєтесь послугами одних і тих самих спеціалістів: лікарів, майстрів, перукарів чи адвокатів. Якщо ви обрали собі духівника, допоможіть йому ним стати. Не бігайте, як зайці, від одного храму до іншого, в пошуках кого чи чогось кращого. Коли Господь вас звів, зовсім не випадково, з одним зі своїх служителів, то його й потрібно триматися, якщо цьому нічого не стоїть на заваді. Які ознаки доброго служителя? Він знаходить на вас час, він готовий слухати, не тисне своїми порадами та директивними вказівками, не єретик і не збоченець. Він регулярно служить Божественну літургію, сам любить молитися та хоче молитися за інших. Він уміє співчувати та співпереживати.
Духовний отець, як і фізичний батько, в ідеалі мав би бути один на все життя. Але оскільки це неможливо в принципі, наш ідеал такий: триматися одного якомога довше. Нехай він знає нас, наше життя, наші падіння та злети. Так йому буде простіше вести нас дорогою праведності, підтримувати та давати дієві поради. Зверніть увагу. Православний пастир не ховається за шторкою сповідальні. Він – люблячий батько, який обіймає вас за плечі та тримає за руку. Він хоче витерти ваші сльози. У Західній Церкві священик не лікар, а суровий суддя, який не мусить і не повинен цього роботи. Його мета більш чітка – з’ясувати важкість гріха та призначити людині відповідну цьому гріху покуту – покарання за гріх. У нас – не так.
7. У Православній Церкві, на відміну від Католицької, єпитимія це не покарання, а ліки, певне завдання, духовна вправа, спрямована на подолання певних пристрастей. Тому, єпитимію типу: «прочитати 3 рази «Отче наш» і 3 рази «Богородице Діво» належить давати людям, які не знають цих молитов на пам’ять чи просто каються в тому, що не вміють читати. Лише в такому випадку повторення цих освячених текстів принесе максимальну користь людині, яка кається перед Богом. У всіх інших випадках єпитимія повинна бути відповідною до фізичного та духовного стану людини, а також – основної мети її візиту. Якщо людину до Сповіді привів гріх блуду чи обжорства, їй належить дати єпитимію – суворий піст. Якщо вона щось вкрала – повинна повернути вкрадену річ власнику. Якщо когось образила – примиритися. Кожен гріх і пристрасть мають протилежну собі чесноту, яку й потрібно особливо практикувати. Звичайно, не забуваючи при цьому й молитися Богу про особливу допомогу.
8. Молитва в житті християнина займає особливе місце. Так само, як закоханий юнак не уявляє своєї повної радості без спілкування з коханою, так і душа християнина не може довго не молитися – не розмовляти зі своїм Небесним Отцем. Молитва це благодатний стан піднесення всіх наших почуттів, а правильніше, всієї нашої душі до Бога. Тому, кожного разу запитуючи себе, чи можна нас назвати християнами, правильну відповідь маємо шукати у відповіді на інше питання: чи любимо ми молитися?
У молитовниках («Молитвословах») поміщено особливе «Правило перед Сповіддю», а також, «Правило після Сповіді». Їх обовязково слід прочитати, готуючись приступити до св.Таїнства, нарівні з вечірнім і раннім правилом, а також, правилом до св.Причастя, якщо ми плануємо причащатися цього ж дня. Окрім того, християнин завжди повинен прагнути сказати в молитві хоча б кілька власних слів. Нехай вони будуть прості та наївні, їх все одно обов’язково почує Бог. Він на них чекає. І, звісно, не можу не порадити ще такого. Після молитви зупиніться хоча б на хвилину-дві в благодатній тиші, слухаючи те, що Бог захоче відповісти на ваші молитви.
9. Святі отці завжди казали сповідатися так, наче сповідаємося востаннє в житті. Звичайно, цим вони зовсім не хотіли виховувати нас у безпідставному страху та фобіях. Радше, вони мали на увазі щось трохи інше. Кожного разу ми повинні якнайщиріше віддатися цьому священнодійству, думати та жити лише цим настільки, щоб після відходу від аналою та св.Чаші ми дійсно відчули, як величезний гріховний тягар з нашої душі, нарешті, спав важким каменем. Сповідь має повернути нас до нормального, щасливого та повноцінного життя. Християнська радість і оптимізм – це нормальний стан прощеного християнина. Так, у нашому житті можуть траплятися безліч проблем, можуть бути біди та незгоди. Але всі вони мають сприйматися нами як дрібниці, перед океаном Божого милосердя та незчисленних благодіянь Спасителя до нас, грішників. Цього досягнути приступаючи до Сповіді та Причастя лише формально – неможливо. Потрібно налаштувати себе на покаяння «всім серцем, і всією душею своєю». Тільки тоді наша радість буде Пасхальною та повною.
10. І наостанок, найголовніше. Сповідатися потрібно не лише у Великий піст. Церковний Устав рекомендує це робити в кожен багатоденний піст, у день свого народження та іменин, а також, при тілесних і душевних хворобах. В цілому, оптимальний варіант для практикуючих християн – це Сповідь один раз у місяць. У будь-якому випадку, регулярність та глибину Сповіді слід наперед узгодити з духівником, і брати до уваги не власну волю, а благословення священика. Так само, з ним варто обговорити суворість посту чи тривалість вашого молитовного правила. Добра справа без благословення ієрея – це зла справа.
Звичайно, духовне життя християнина настільки динамічне та багатогранне, що в короткій розмові ми не можемо охопити й долі всього спектру питань, які можуть виникати в тих, хто робить свої перші свідомі кроки в храмі.
Тим не менше, я дуже сподіваюся, що цей текст нагадає всім нам про потребу регулярної Св.Сповіді та її важливість у справі нашого духовного та фізичного оздоровлення.
Нехай Господь, через видиме посередництво священиків, Сам благословляє всіх нас і прощає нам наші гріхи, як колись і обіцяв Своїм Учням: “Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі” (Мф. 18:18).
Ось чадо Христос невидимо стоїть, приймаючи сповідь твою, не соромся, не бійся, не затаюй нічого від мене, але щиро скажи все, що вчинив (вчинила) ти, щоб дістати прощення від Господа нашого Ісуса Христа. Ось і образ Його, Євангеліє і Хрест перед нами, а я лише свідок, щоб свідчити перед Ним про все, що ти скажеш мені, а якщо затаїв би (затаїла б) від мене, подвійний гріх матимеш. Отже, подумай, бо ти прийшов (прийшла) до лікарні, щоб не відійти тобі не вилікуваним (не вилікуваною).
Протоієрей Євген Заплетнюк,
кафедральний собор свв.царів.Костянтина та Єлени,
м.Тернопіль