Святитель Петро Могила – подвижник православної віри

zakon_bozhyi_3114 січня Свята Православна Церква вшановує пам’ять святителя Петра Могили, митрополита Київського і Галицького та всієї Руси.

Майбутній Київський митрополит Петро Могила народився 21 грудня 1596 року і походив з стародавнього молдавського роду Могил. Він був третім сином Симеона Могили, молдавського господаря (князя). Рід Могил був у родинних зв’язках з польськими або спольщеними магнат­ськими родинами, як Потоцькі, Вишневецькі, Корецькі. Ці родові зв’язки виникли через заміжжя “Могилянок”, доньок молдавського господаря (князя) Єремії, та одруження синів названих ро­дин. Брат батька Петра Могили – Юрій у 1589 році був поставлений на Митрополита Молдавського і Сучавського.

Симеон Могила – батько майбутнього Київського Митрополита у 1596 році одержав від польської держави право польського шляхетства. Будучи польськими шляхтичами і маючи тісні політичні зв’язки з Польщею, Могили мали великі маєтності на Поділлі та Київщині.

В питаннях віри рід Могил не тільки залишився православним, а в особах Єремії і Симеона про­явив себе великим добродієм Української Право­славної Церкви. Могили були благодійниками Львівського ставропігійного братства. На пожер­тви Єремії і Симеона Могил побудовано у Львові Церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці (1591), чому й названа Волоською (Молдавія й Волощина – це назви румунських земель у XIV-XVII ст.). Рід Могил по жіночій лінії теж просла­вився своїми пожертвами для Української Право­славної Церкви. Донька господаря (князя) Єремії Анна, незважаючи на шлюб з польським аристок­ратом, залишилась православною, а у 1630 році стала навіть членом Львівського ставропігійського братства.

Початкову і середню освіту Петро Могила здобув від учителів Львівської братської школи. Він міг навчатися також у Львівській єзуїтській колегії, де в той же час навчався майбутній укра­їнський гетьман Богдан Хмельницький, оскільки вони були майже однолітками. Після цього Петро Могила, як було за звичаєм у магнатських роди­нах, подорожував по Західній Європі, здобуваючи вищу освіту в закордонних університетах. Петро Могила добре знав грецьку мову, яку серйозно  вивчали у Львівському братському училищі і латинську, котрій приділяли увагу у єзуїтських колегіях. У закордонних університетах (зокрема Сорбонському) він добре познайомився з латинським богослів’ям. Розробляючи пізніше свою систему освіти в Києві, Петро Могила запозичив усе те позитивне, з чим познайомився у школах і  вищих навчальних закладах Західної Європи. Саме цим пояснюється, з одного боку його відданість православній вірі, а з другого, відкритість до інших віросповідань.

Петро Могила відмовився від блискучої політичної кар’єри в Польщі, яку йому забезпечували родові зв’язки, широка освіта та вроджена інтелігентність, і присвятив себе служінню Богу. В 1627 р. молодий Петро Могила прийняв чернецтво у Києво-Печерському монастирі і за свої виняткові здібності удостоївся того ж року бути обраним архимандритом цієї давньої святині Української Православної Церкви.

Очоливши 1633 року Київську митрополію, Петро Могила приділяв велику увагу впорядкуванню церковного життя, яке занепало за роки безправності та утисків. У часи перебування його на митрополичій кафедрі відбувся важливий Собор 1640 року, який підтвердив соборний устрій Української Православної Церкви. Відбувалися також єпархіальні Собори. З братствами митрополит підтримував тісні зв’язки. Прагнучи зміцнити силу церковної організації, він підніс владу митрополита і єпископів на дуже високий рівень.

Митрополит Петро Могила відновив тісні зв’язки з православними Церквами Сходу, зокрема з Константинопольським Патріархом. На патріаршому престолі у Царгороді перебував тоді Кирил Лукарис, який особисто знав і цінував Київського митрополита. Він надав Петрові Могилі звання патріаршого екзарха з широкими повноваженнями. Київська митрополія вийшла з ізоляції, в якій вона перебувала довгі роки під неприхильною чужою владою.

Значні здобутки тієї доби в галузі освіти, богословської науки; тоді ж було упорядковано богослужбовий чин. У 1631 році, будучи ще архимандритом Києво-Печерського монастиря, Петро Могила заснував при ньому богословсько-філософську школу і невдовзі після того об’єднав її з школою Богоявленського братства. Об’єднана школа згодом, дістала на честь її засновника назву Києво-Могилянської колегії (пізніше академії). Петро Могила вивів її на рівень найкращих вищих шкіл Заходу. Упродовж XVII-XVIII століть Києво-Могилянська академія була осередком освіти не тільки для України, а й для всіх православних слов’ян.

За Петра Могили, завдяки праці професорів колегії та її учнів, розквітла православна богословська наука. До скарбниці православної богословської літератури увійшов твір “Православне сповідання віри” – ґрунтовний виклад православної віри, який став основою догматичного богослів’я в духовних школах православного Сходу. Затверджене Собором 1640 року в Києві і схвалене східними православними патріархами, “Православне сповідання віри” було зараховане православною Церквою до символічних книг, тобто таких, які містять найавторитетніший виклад її віровчення. Авторами цієї праці була група видатних богословів на чолі з Петром Могилою.

Митрополит Петро Могила дбав про упорядкування та видання богослужбових книг. Особливо цінні його “Требник” і “Служебник”, де збережено особливості богослужбових чинів Української Православної Церкви та подано цілий ряд відправ, відомих лише в Україні. Дотепер ці книги носять ім’я упорядника: “Требник Петра Могили” та “Могилянський служебник”. За активної підтримки митрополита Могили, до циклу служб Великого посту було введено чин Пасії на згадку і прославлення страждань Христових. Запозичена з Заходу, ця відправа прижилася в Україні і стала невід’ємною частиною нашого церковного уставу.

За митрополита Петра Могили видано численні богословські праці, зокрема полемічні, спрямовані проти латинства, унії, кальвіністів тощо, а також історичні твори. Видавнича діяльність зосереджувалася в Києво-Печерському монастирі, де діяла своя друкарня.

Зусиллями Петра Могили реставровано святу Софію в Києві, яка на той час була напівзруйнована і впродовж багатьох століть занедбана. Він реставрував церкву Трьох Святителів, і церкву Спаса на Берестові.

Петро Могила серед своїх митрополичих обо­в’язків уважав одним із основних усунути анархію у церковному житті, ретельно стежити за мораль­ними вимогами та канонами щодо богослужіння. Саме з цією метою він видавав численні богослу­жбові книжки і особисто перевіряв благочестя священиків, примушуючи вчитися тих, хто чогось не знав або не вмів, суворо караючи тих, хто про­довжував порушувати церковні порядки і відпра­влення служб. Він особисто стежив за дотри­манням церковних канонів. Так, Петро Могила відмовився висвятити на єпископа шляхтича Іва­на Попеля, обраного перемишльською шляхтою і за­твердженого королем, бо той був двічі одруже­ним. Він піклувався про кандидатів на посади священиків, сам екзаменував їх і рішуче від­мовлявся від тих, які не шанували церковних ка­нонів. Петро Могила високо цінував участь мирян у церковних справах і тому на собори запрошував поряд з духовенством світських осіб. Так було, наприклад, у 1640 році, коли на соборі в Києві розглядалися важливі питання, серед яких – “Православне сповідання віри”.

Петро Могила гідно відповідав, коли пра­вославній Церкві докоряли, що вона не має “великородних владик”. “Православні українці, увірувавши в Христа Господа, не сумніваються в тому, що Христос, як мислений Глава, управляє Східною Церквою за Своєю обіцянкою: “Се Аз з вами до скінчення віку”. Русь має всесильне за­ступництво свого благочестя в особі Христа. А що в Русі немає великородних владик, то що в цьому поганого? Адже і первісна церква почала створю­ватися не великородними владиками, а убогими рибалками, однак Бог через них схилив до віри в Христа і монархів, і великородних володарів. Душі найнезнатніших християн так само спокутувані кров’ю Христа, як і душі великородних воло­дарів, а тому і ті, й інші мають бути рівними”.

У 1643 році Петро Могила з метою піднесення благочестя й християнської моральності його пас­тви канонізував преподобних печерських ченців, похованих у Ближніх і Дальніх печерах Києво-Печерської лаври, архимандритом якої він був.

Митрополита Петра Могилу звинувачували у прихильності до унії. Він справді підтримував зв’язки з уніатами, намагався знайти з ними спільну мову, шукав можливості відновити церковну єдність. Але він мав на увазі не ту єдність, передумовою якої мало 6 бути підпорядкування православних Риму. Вірний православ’ю, Петро Могила мріяв про власний Український Патріархат, що згодом зв’язав би Схід і Захід, не потрапивши в залежність ні від першого, ні від другого.

У переговорах з католиками Петро Могила не поступався у питаннях віровчення. У своїх бого­словських працях він послідовно відстоював ві­ровчення православної церкви. Одним із основ­них його творів було “Православне ісповідання віри”, який ще називають Великим катехізисом. Цей монументальний богословський твір, який викладав православне віровчення, був схвалений у 1643 року чотирма східними Патріархами: Кон­стантинопольським Парфенієм, Олександрійсь­ким Іоанікієм, Антіохійським Макарієм та єруса­лимським Паїсієм. Пізніше “Православне іспові­дання” було прийняте і Московським Патріархом. Але попередньо воно було розглянуто на Київсь­кому соборі у вересні 1640 році та на Ясському соборі у 1642 році. Грекам, учасникам Ясського собору, не дуже подобались виступи українських богословів, бо вони говорили як вчителі на собо­рі. Тому греки з досадою говорили: “не Руси вчи­ти нас віри”. Але коли ознайомились з “Право­славним ісповіданням віри”, то признали його висоту і глибину.

Золота доба митрополита Петра Могили закінчилася з його несподіваною смертю в січні 1647 року. У своєму заповіті, написаному незадовго до смерті, визначний український першоієрарх ствердив свою вірність православній вірі такими словами: “У святій вірі, в якій народився, виховався і з волі й ласки Божої достоїнство митрополиче, недостойний, на собі маю, в ній же хочу вік свій закінчити, стати перед величчю Господа мого”.

Протягом 14 років свого митрополичого правління Петро Могила зробив так багато, що, за словами видатного історика М. Грушевського, “залишив нестерту печать свого духа на всю дальшу історію Української Православної Церкви”.

За матеріалами cerkva.info, truechristianity.info.